А. П. ЧЕХОВ. СВЯТОЇ НОЧІ

Я стояв на березі Голтви і чекав з того берега порома. У звичайну пору Голтва то така собі невеличка річечка, мовчазна й замислена, яка лагідно виблискує з-за густого очерету. Тепер же переді мною розстелилося справжнє озеро. Весняна вода розлилася так, що ген вийшла за обидва береги, захопивши городи, косовиці й болота.

Погода здавалася мені чудовою. Хоча уже й стемніло, та все ж видно було і дерева, і воду, і людей… Усе довкола освітлювалося зірками, які всипали все небо. Не пам’ятаю, чи бачив я коли стільки зірок. Буквально нікуди було пальцем тикнути. Небо відбивалося у воді; зірки купалися в темній глибині й тремтіли разом із легкими брижами. У повітрі було тепло й тихо… Ген на тому березі, у непроглядній пітьмі, горіло врозсип кілька яскраво-червоних вогнів… 
За два кроки від мене темнів силует чоловіка у високому капелюсі й з товстим, сукуватим ціпком.
— Одначе, довго немає порома! — сказав я.
— Так, час уже йому бути, — відповів мені силует.
—  Ти теж чекаєш порома?
— Ні, я так… — позіхнув мужик, — люмінації чекаю. Поїхав би, та, зізнатися, п’ятачка на пором немає.
— Я тобі дам п’ятачка.
— Ні, красно дякую… Краще на цей п’ятачок ти за мене там у монастирі свічку постав… Оце справді краще буде, а я й отут постою. Скажи на милість, немає порома! Немов у воду пірнув!
Мужик підійшов до самісінької води, узявся рукою за канат і закричав:
— Ієроніме! Ієроні-іме!
Немов у відповідь на його крик, з того берега пролунав протяжливо великий дзвін. Він був густий, низький, як від найтовстішої струни контрабаса: здавалося, що прохрипіла сама темрява. Одразу ж почувся постріл з гармати. Він прокотився в темряві й скінчився десь далеко за моєю спиною. Мужик зняв капелюха і перехрестився.
— Христос воскрес! — сказав він.
Не встигли стихнути у повітрі хвилі від першого удару дзвона, як почувся другий, за ним одразу ж третій, і сутінки наповнилися безперервним тремтячим гулом. Біля червоних вогнів загорілися нові вогні й усі разом стали рухатися, неспокійно замигтіли.
— Ієроні-ме! — почувся глухий протяжливий крик.
— З того берега кричать, — сказав мужик. — Виходить, і там немає порома. Заснув наш Ієронім.
Вогні й оксамитове гудіння дзвона вабили до себе… Мені вже вривався терпець, і я починав хвилюватися, але ось нарешті, вдивляючись у темну далечінь, я побачив силует чогось, дуже схожого на шибеницю. Це був довгоочікуваний пором. Він посувався так повільно, що якби не поступове окреслення його контурів, то можна було б подумати, що він стоїть на одному місці або ж пливе до протилежного берега.
— Швидше! Ієроніме! — гукнув мій мужик. — Пан чекає!
Пором підповз до берега, похитнувся й зі скрипом зупинився. На ньому, тримаючись за канат, стояла висока людина в чернечій рясі й у конічній шапочці.
— Чому так довго? — запитав я, стрибнувши на пором.
— Пробачте Христа ради, — відповів тихо Ієронім. — Більше нікого немає?
— Нікого…
Ієронім узявся обома руками за канат, зігнувся у знак питання й крекнув. Пором скрипнув і похитнувся. Силует мужика у високому капелюсі став повільно віддалятися від мене — значить, пором поплив. Ієронім скоро випростався і став працювати однієї рукою. Ми мовчали й дивилися на берег, до якого пливли. Там уже почалася «люмінація», якої чекав мужик. Коло самої води величезними багаттями палали смоляні бочки. Їхній відблиск, немов багряний місяць, довгими, широкими смугами повзли до нас назустріч. Палаючі бочки освітлювали свій власний дим і довгі людські тіні, які снували біля вогню; але далі вглиб, звідки лунало оксамитове гудіння, була все та ж безпросвітна чорна імла. Раптом, розсікаючи темряву, золотою стрічкою здійнялася до неба ракета; вона описала дугу й, немов розбившись об небо, із тріском розсипалася в іскри. З берега почувся гул, схожий на віддалене «ура».
— Як гарно! — сказав я.
— Й словами не передати, як гарно! — зітхнув Ієронім. — Ніч така, пане!  Іншим часом і уваги не звернеш на ракети, а нині усілякій суєті радієш. Ви самі звідки будете?
Я сказав, звідки я.
— Так, радісний день нині… — продовжував, зітхаючи, Ієронім слабеньким тенорком, яким говорять видужуючі хворі. — Радіє і небо, і земля, і пекло. Святкує все живе. Тільки скажіть мені, добродію, чому навіть у такій великій радості людина не може жалі свої забути?
Мені здалося, що цим несподіваним запитанням мене викликають на одну із тих довгих, спасенних бесід, які так полюбляють лінькуваті й нудьгуючі ченці. Я не був налаштований на тривалу розмову, тому тільки запитав:
— А які у вас жалі?
— Звичайні, як і у всіх людей, ваше благородіє, добродію мій щирий. Але от нині трапилася в монастирі особ­лива скорбота: під час обідні, саме коли читали паремії, помер ієродиякон Миколай…
— Що ж, це Божа воля! — сказав я, наслідуючи чернечий тон. — Усім умирати потрібно. Здається, ви повин­ні навіть радіти… Кажуть, що хто помре перед Великоднем або на сам Великдень, той неодмінно потрапить у Царство Небесне.
— Це так.
Ми замовкли. Силует мужика у високому капелюсі злився з обрисами берега. Смоляні бочки розгоралися усе більше й більше.
— І Святе Письмо ясно вказує на суєту жалю, і міркування, — перервав мовчання Ієронім, — але чому ж душа тужить і не хоче слухатися розуму? Чому хочеться гірко плакати?
Ієронім знизав плечима, повернувся до мене й заговорив швидко:
— Якби я помер або хтось інший, воно б, може, і непомітно було, але ж Миколай помер! Ніхто інший, а Миколай! Навіть повірити важко, що його вже немає на світі! Стою я отут на поромі й усе мені здається, що зараз він з берега голос свій подасть. Щоб мені на поромі страшно не було, він завжди приходив на берег і гукав мене. Навмисне для цього серед ночі з ліжка вставав. Добра душа! Боже, яка добра й милостива! В іншої людини й матері такої нема, яким у мене був цей Миколай! Спаси, Господи, його душу!
Ієронім узявся за канат, але негайно ж знову повернувся до мене.
— Ваше благородіє, а розум який світлий! — сказав він співучим голосом. — Яка мова благозвучна і солодка! Саме як от зараз співатимуть на заутрені: «О, любезнаго! о, сладчайшаго твоего гласа!». Крім усіх інших людських рис, у ньому був ще й дар надзвичайний!
— Який дар? — поцікавився я.
Чернець подивився на мене й, немов переконавшись, що мені можна довіряти таємниці, весело засміявся.
— У нього був дар акафісти писати… — сказав він. — Диво, пане, та й годі! Ви здивуєтеся, коли я вам поясню! Отець архімандрит у нас із московських, отець намісник Казанську академію скінчив, є в нас і ієромонахи розумні, і старці, але ж, скажіть на милість, жодного такого нема, щоб писати вмів, а Миколай, простий чернець, ієродиякон, ніде не навчався й навіть вигляду зовнішнього не мав, а писав! Диво! Справжнє диво!
Ієронім сплеснув руками й, зовсім забувши про канат, продовжував із захопленням:
— Отцю наміснику важко проповіді складати; коли історію монастиря писав, то всю братію заганяв й разів із десять у місто їздив, а Миколай акафісти писав! Акафісти! Це не те що проповідь або історія!
— А хіба акафісти важко писати? — запитав я.
— Дуже важко… — похитав головою Ієронім. — Тут ні мудрість, ні святість не допоможе, коли Бог дару не дав. Ченці, які на тому не розуміються, міркують, що для цього досить тільки знати житіє святого, якому пишеш, та на інші акафісти рівнятися. Але це, пане, неправильно. Певна річ, що хто пише акафіст, той повинен достоту знати житіє, до найменшої крихти. Ну й рівнятися на інші акафісти потрібно, як де почати й про що писати. Приміром, перший кондак в усіх акафістах починається із «Возбранный» або «Избранный»… Перший ікос завжди треба починати з ангела. Все має бути до ладу, чітко, коротко і влучно. До того ж кожен рядочок має бути просякнутий м’якістю, лагідністю і ніжністю, щоб жодного слова не було грубого, твердого або невідповідного. Так треба писати, щоб молільник серцем радів і плакав, а розумом здригався й тріпотів. У Богородичному акафісті є слова: «Радуйся, древо светлоплодовитое, от него же питаются вернии; радуйся, древо благосеннолиственное, им же покрываются мнози!».
— «Древо светлоплодовитое… древо благосеннолиственное…» — промовив він. — Знайде ж такі слова!
Дасть же Господь таку здібність: щоб багато слів і думок умістити в одному влучному слові! І як це в нього все виходить плавно й доладно! «Светоподательна светильника сущим…» — співається в акафісті Іісусу Найсолодшому. «Светоподательна»! Слова такого ніде не почуєш, ні в книзі не прочитаєш, але ж придумав-таки його, видобув з голови своєї. Крім плавності й велемовності, треба ще, аби кожен рядочок був усіляко прикрашений, щоб тут були і квіти, і блискавка, і вітер, і сонце, і все-все, що ми бачимо у світі видимому. І кожний вигук потрібно скласти так, щоб він був гладенький і для вуха приємний. «Радуйся, крине райскаго прозябения!» — сказано в акафісті Миколаю Чудотворцю. Не сказано просто «крине райский», а «крине райскаго прозябения»! Оце вже цільний і для вуха приємний вигук. Так саме й Миколай писав! Точнісінько так! І передати вам не можу, як він писав!
— Ну коли так, то і справді шкода, що він помер, — сказав я. — Одначе давайте плисти, а то спізнимося…
Ієронім схопився і побіг до канату. На березі почали дзвонити в усі дзвони. Очевидно, вже йшли хресною ходою довкола монастиря, тому що весь темний простір за смоляними бочками був усипаний рухливими вогниками.
…Ієронім залишив канат і підійшов до мене.
— Ми були з ним нерозлучними друзями, — пошепки сказав він, дивлячись на мене блискучими очами. — Куди він, туди і я. Мене нема, він сумує. І любив він мене більше за всіх, а все тому, що я від його акафістів плакав. Згадувати зворушливо! Тепер я немов ота сирота чи вдова. Знаєте, у нас у монастирі люди хороші, добрі, благочестиві, але… ні в кому немає такої м’якості й делікатності, звичайні собі люди простого звання. Розмовляють усі голосно, коли ходять, то черевиками грюкають, галасують, кашляють, а Миколай говорив завжди тихо, лагідно, а коли помітить, що хтось спить або молиться, то пройде повз, як мушка або комарик. Обличчя у нього було ніжне, жалісне…
— Зараз заспівають великодній канон… — сказав Ієронім, — а Миколая нема, нікому вслухатися… Для нього не було кращого писання, як цей канон. До кожного слово, бувало, дослухався! Ви от будете там, добродію мій щирий, то прислухайтеся до того, що співається: дихання пере­хоплює!
— А ви хіба не будете в церкві?
— Мені не можна… Перевозити треба…
— Хіба вас не змінять?
— Не знаю… Мене ще о дев’ятій годині мали змінити, так от, бачите, не змінили!.. А, чесно кажучи, хотілося б у церкву…
— Ви чернець?
— Так, точніше я послушник.
Пором урізався в берег і зупинився. Я сунув Ієроніму п’ятачок за перевіз і стрибнув на землю. Одразу ж після мене на пором скриплячи колесами в’їхав віз, на якому сиділо хлоп’я та бабуся куняла. Ієронім, якого ледь освітили прибережні вогні, знову наліг на канат, зігнувся і зрушив з місця пором…
…Коло могильних пам’ятників і хрестів тулилися одне до одного люди з пасками й вузлами. Видно, що чимало з них приїхали святити паски здалеку й були тепер стомлені. По чавунних плитах, які смугою лежали від воріт до церковних дверей, метушливо, лунко грюкаючи чобітьми, бігали молоді послушники. На дзвіниці теж вовтузилися й гомоніли.
«Яка неспокійна ніч! — думав я. — Як хороше!»
Турботу й безсоння хотілося бачити у всій природі, починаючи з нічної темряви і закінчуючи плитами, могильними хрестами й деревами, під якими метушилися люди. Але найбільше збудження і хвилювань було у церкві. Біля входу точилася невгамовна боротьба припливу з відливом. Одні входили, інші виходили й невдовзі знову поверталися, щоб постояти трохи й знову засновигати. Люди переходили з місця на місце, тинялися, немов чогось шукаючи. Хвиля йде від входу й просувається по всій церкві, розбурхуючи навіть передні ряди, де стоять люди солідні й гладкі. Про зосереджену молитву годі й казати. Молитов зовсім нема, натомість бринить суцільна, дитячо-несвідома радість, яка шукає приводу, щоб тільки вирватися назовні й перетворитися в якийсь рух, хай навіть безпардонне никання і штовханину.
Така ж надзвичайна рухливість впадає в око й у самому великодньому служінні. Царські врата в усіх приділах відкриті навстіж, у повітрі біля панікадила пливуть густі хмари ладанного диму; куди не глянеш, усюди вогні, блиск, тріск свічок… Нічого не читається, лише співається, і цей метушливий і веселий спів не спиняється до самого кінця; після кожної пісні в каноні духовенство змінює ризи й виходить кадити, і повторюється так майже кожні десять хвилин.
Не встиг я зайняти місця, як спереду хлинула хвиля й відкинула мене назад. Переді мною пройшов високий гладкий диякон з довгою червоною свічкою; за ним поспішав з кадилом сивий архімандрит у золотій митрі. Коли вони зникли, юрба відтиснула мене знову на колишнє місце. Але не минуло й десяти хвилин, як хлинула нова хвиля й знову з’явився диякон. Цього разу за ним ішов отець намісник, той самий, який, за словами Ієроніма, писав історію монастиря.
Я  розчинився у юрбі і пройнявся загальним радісним збудженням, та мені стало нестерпно боляче за Ієроніма. Чому його не змінять? Чому б не піти на пором комусь менш чуттєвому і менш вразливому?
«Возведи окрест очи твои, Сионе, и виждь… — співали на криласі, — се бо приидоша к тебе, яко богосветлая светила, от запада, и севера, и моря, и востока чада твоя…»
Я подивився на обличчя. На всіх був живий вираз торжества; але жодна людина не дослухалася й не вникала у те, що співалося, і ні в кого не «перехоплювало дихання». Чому не змінять Ієроніма? Я міг собі уявити цього Ієроніма, який смиренно стоїть десь коло стіни, зігнувся й жадібно ловить красу святої фрази. Усе, що тепер прослизало повз вуха людей, які стояли коло мене, він жадібно всотував би своєю чуйною душею, упивався б до перехоплення подиху, і не було б в усьому храмі людини, щасливішої за нього. Тепер же він плавав назад і вперед по темній річці й тужив за своїм померлим братом і товаришем.
…Коли після обідні ми вийшли із церкви, то ночі вже не було. Починався ранок. Зірки згасли й відкрилося сіро-блакитне, похмуре небо. Чавунні плити, пам’ятники й бруньки на деревах вкрилися росою. У повітрі відчувався різкий запах свіжості. За огорожею вже не було того пожвавлення, яке я бачив уночі. Коні й люди здавалися стомленими, сонними, ледве пересувалися, а від смоляних бочок залишалися одні тільки купки чорного попелу. Коли людина стомлена й хоче спати, то їй здається, що такий самий стан переживає й природа. Мені здавалося, що дрімало усе довкола: і дерева, і моріжок. Ніби й самі дзвони дзвонили не так голосно й весело, як уночі. Занепокоєння скінчилося, і від збудження залишилася сама тільки приємна знемога, бажання зігрітися і поспати.
Тепер я міг бачити річку з обома берегами. Над нею купами то там, то там плив легкий туман. Від води віяло холодом і суворістю. Коли я стрибнув на пором, на ньому вже стояли чиясь бричка й зо два десятки чоловіків і жінок. Канат, вологий і, як мені здалося, теж сонний, далеко тягся через широку річку й місцями зникав у білому тумані.
— Христос воскрес! Більше нікого немає? — запитав тихий голос.
Я упізнав голос Ієроніма. Тепер нічні сутінки вже не заважали мені добре розгледіти ченця. Це був високий вузькоплечий чоловік років 35, з великими округлими рисами обличчя, з напівзакритими очима, що ліниво дивилися, з нечесаною клиноподібною борідкою. Чоловік був дуже сумний і стомлений.
— Вас ще не змінили? — здивувався я.
— Мене? — перепитав він, повертаючи до мене своє змерзле, вкрите росою обличчя, й посміхнувся. — Тепер уже нікому змінити до самого ранку. Усі до отця архімандрита зараз розговлятися підуть.
Він та ще якийсь чолов’яга у шапці з рудого хутра, схожій на діжку, в якій продають мед, налягли на канат, дружно крекнули, і пором рушив з місця.
Ми попливли, тривожачи на шляху туман, а той ліниво собі піднімався. Усі мовчали. Ієронім машинально працював однієї рукою. Він довго бігав по нас своїми лагідними, тьмяними очима, потім зупинив свій погляд на рожевому чорнобривому обличчі молоденької купчихи, яка стояла на поромі поруч зі мною й мовчки зіщулювалася від туману, що обіймав її. Від її обличчя не відводив він очей протягом усього шляху.
У цьому погляді було мало чоловічого. Мені здається, що на обличчі жінки Ієронім шукав м’яких і ніжних рис свого покійного друга.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.