А нам з Наталкою Бог сина послав

Осінь була в розпалі. Я неквапливо брів березовим гаєм, милуючись природою, та зупинився біля одинокого дубка, що випадково розрісся в цьому місці. Щедро обдарувало літо це дерево жолудями: бач, валяються по землі! Нахилився, дістав кілька штук. Цей лісовий подарунок я заберу iз собою до своєї міської малометражки — гостинки. 

А навесні, якщо Бог дасть до неї дожити, подарую ці кумедні диво-гномики своєму сусідові Миколі. Нехай він посадить їх на своїй дачній ділянці. Як спомин про мене — два віки ж мені не жити…
Хотів уже йти далі, як побачив імпортний автомобіль, що рухався неширокою просікою, наближаючись до мене. Коли машина порівнялась зі мною, водій шикарного транспорту звернувся:
— Вибачте, будь-ласка, як вас краще називати, щоб чемно було: дідусем чи батьком?
— Власне кажучи, вельмишановний добродію, в цій дріб’язковій справі я суттєвої різниці не вбачаю… Бо дітей, а тим більш онуків у мене немає. В самоті доживаю свій вік…
— Гаразд, вважатимемо, що першу проблему вдалося владнати, — каже мені ще досить молодий чоловік. — Хотів би запитати у вас ось про що: ви віруюча людина?
— Бога я ніколи не цурався. Бабуся Горпина вперше взяла мене до церкви, коли мені років п’ять чи шість виповнилося. З того часу й шаную Його святе Ім’я… І досі постійно читаю Біблію та багато іншої духовної літератури. Коли молодим був та дужим, то регулярно вчащав до Божого храму. Навіть вінчався зі своєю Настею. Прожила вона недовго. Під час пологів померли обидві: і вона, і новонароджена донечка. Минули роки, за цей час я вже добряче «стоптався». Зі своїми проблемами та клопотами звертаюся до Спасителя в молитвах, сидячи вдома. Прошу у Нього допомоги та підтримки.
— Якраз те, що мені треба. Розумієте, дідусю, я вже упродовж трьох років як одружений… Більшість моїх однолітків давним-давно тішаться діточками. А ми з дружиною таким щастям обділені…
— Але я, синку, не лікар і не якийсь там казковий маг-чарівник. Чим же, на твою думку, я можу допомогти тобі в такій делікатній справі?
— Е… — відмахнувся той. — По лікарям я вже набігався добряче. І я, і Наталка. Але ніякі ескулапи не спромоглися змінити ситуацію на краще. Тільки гроші марно витратив. Тож, як ви, гадаю, збагнули, і офіційна медицина, і тітоньки з команди «цілителів» виявилися безсилими перед нашою проблемою. Пророкують усі одне й те ж: «Не буде у вас діток…». А я замислився: це ж чому? У мами моєї нас було п’ятеро. Й понині допомагаємо одне одному, дружимо. Небожів у мене до десятка добирається: і дівчаток, і хлопчиків. Без сина чи доньки ми з Наталкою просто не уявляємо свого майбутнього. Розумієте мене?
— А чому ж! Ти, чоловіче добрий, не переживай, не ятри свою душу. Надійся на Бога та молися. Нехай Господь простить вам гріхи, що маєте… Просіть допомоги у Всевишнього. Моліться, діти, щиро, з каяттям.  Він обов’язково почує ваше звернення… Вірте!
— Дізнався я від людей: добре було б, якби за нас помолилася чужа людина, а не лише ми з дружиною…
— То який же з цього повідом­лення я маю зробити висновок? — Дивлюся на чоловіка запитально. А той:
— Дідусю, дуже вас прошу, якщо будете молитися за себе та своїх близьких, не забудьте і про нас слівце закинути… Мене, до речі, Андрієм звуть. А дружину, як я вже казав, — Наталею.
— Мені неважко це зробити, — одказую. — Сьогодні у вечірній молитві проситиму, щоб Господь послав вам на втіху сина чи донеч­ку…
— Дякую, дідусю, що погодилися нам допомогти… Ось вам… — і Андрій простягає мені кілька зелених банкнот.
— Ні, шановний! Не можу я взяти у тебе гроші! Розумієш, свої чудеса Бог творить безплатно. Я лише проситиму в Нього допомоги…
Відтоді спливло більше року. На вулиці тоді стояла справжня зима зі щедрими снігопадами. Давав про себе знати і тріскучий мороз.
У день Хрещення, освятивши баночку води, пішов купити паляницю. Підходжу до кіоску. Тільки став у чергу, як раптом, мов грім з ясного неба:
— Що, дідусю, впізнаєте мене?
— Це ж треба! Така несподівана зустріч! — радію й собі, витираючи носовичком очі, що сльозяться від пронизливого вітру та морозу.
— Давно хотів вас знайти, але не знав де. Місто велике… Не спитав чомусь я й адреси….
— А навіщо я тобі знов так спішно знадобився? — питаю. — Слово своє, кажу чесно, я тримаю. Щоденно молюся. У церкві свічечку во здравіє за вас ставлю…
— Ходімо зі мною! — каже. І тягне кудись за собою.
— Стривай, Андрійку, дай хлібину купити…
— Я, дідусю, вам усе зараз куплю! — командує, як той армійський офіцер. А сам, бачу, цвіте і пахтить, мов троянда влітку.
Андрій підводить мене до свого авто, всаджує у теплий салон і просить дожидати його повернення. Через хвилин десять він з’явився у дверях «Фуршету». У руках тримав чималий пакунок.
— Це вам, дідусю, гостинець. Тут вам і хліб, і дещо до нього. А зараз із вами хоче дехто побалакати… — посміхаючись, Андрій простягає мені мобільний телефон.
Притуляю мобілку до вуха. А звідти чую:
— Це Наталка, дружина Андрія! Доброго вам дня, дідусю! Зі святом!
— Дякую, тебе також із святим Водохрещем!
— Мій чоловік щоденно бідкається: коли ж ми, каже, віддячимо старенькому…
— За що ж, дитино моя, ви хочете віддячити мені? За які-такі труди чи клопоти?
— Як за що? — зчудилася. — А хіба Андрій нічого вам ще не сказав?
— Цікаво, а що він має мені сказати? Я роблю все так, як ми колись із ним домовлялися…
— То й добре… Син у нас народився! Сидіти вже став самостійно.
— Слава Богу! — врешті-решт збагнув, про що йдеться. — Нехай же ваш первісток буде не єдиною дитиною у вашій родині!
— Ми будемо брати приклад з моїх батьків! — жартує молодий татусь. — Ще й доньку проситимемо у Бога…
Андрій, сховавши телефон до кишені, обійняв мене і гаряче розцілував.
— Ми тепер будемо молитися й за вас. Дай, Боже, вам довгих років життя, щоб у вас завжди було все гаразд!
Коли автомобіль зупинився біля мого під’їзду, Андрій запитав:
— Ви, дідусю, не заперечуватимете, якщо ми найближчим часом у гості завітаємо до вас? Я, Наталочка і ваш тепер уже названий онучок… Василько…
— Онук, кажеш?.. Василько?! — вихопилося у мене щире здивування, та більше від хвилювання я не зміг вимовити жодного слова. А потому:
— Та в мене там вдома безлад…
— Наведемо порядок швидко. Я своїми руками зроблю вам ремонт. Ви тільки командуватимете…
— Гаразд, — здаюся. — Робіть, як знаєте!
— Оце по‑нашому! — радіє й Андрій. — До зустрічі взавтра!
— Ага!
Коли автомобіль зрушив з місця, подумав:
— Ось ти, старий, уже не самітній… Є тепер в тебе й син, і невістка. Скоро й Василька, свого онучка, побачу! Візьму його на руки, і він вперше назве мене дідусем… Слава Тобі, Боже!
Взяв гостинці й, щасливий, пішов до під’їзду…
Василь Гайдук, пенсіонер-журналіст

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.